[ludochek]

воскресенье, 27 февраля 2022 в 14:47

Пишет Mister_Key:

Горіха Зерня пише:

Моя рідна Сумщина, як і вся Україна, зараз отримує вічне щеплення від русскага міра. Бустерну дозу.

Отримує у вигляді ракет, які летіли з території росії через нашу хату. І моя бідна тітка стояла і дивилася на це, а тепер уже три дні не піднімається з лавочки, все слухає і слухає вибухи зі сторони Сум.

Отримує у вигляді голови сільради, який усі роки по тихому «відмазував» односельців від мобілізації, попереджаючи на вушко про повістки. А тепер його син знявся і пішов добровольцем, і вже бере участь у боях під тими ж Сумами.

Отримує у вигляді конотопських бабусь, які одна за одною зачинили двері перед окупантами, коли ті пішли по дворах у пошуках їжі. Ті спочатку тицяли рублі, потім автомати, грозили, а бабулічки стояли насмерть, нема для вас картошки і все!

Я з усіх сил вірю, що цей край більше ніколи не буде «деркачівським». Йому просто не дадуть такої можливості. Не дадуть глухівчани, які усім містом прийшли здавати кров для прикордонників, і це було рекордне зібрання по кількості людей.

Не дадуть дядьки і пацани, які знялися в оборону з ножами і берданками. Не дасть кров розстріляної Охтирки, бо це дитяча кров! Царство Небесне нашим янголятам і вічна пам'ять.

Не дадуть сімейні лікарі з амбулаторії, які зараз, у ці хвилини пішки ідуть до Чупахівки, де орки розстріляли мирний автобус з цивільними, і до якого неможливо під’їхати, бо місцевість замінована.

Там більше ніколи не буде кцпського духу, там буде весна, і буде наша перемога, і ми будемо садити і відбудовувати. І дороги, і мости, і вікна вставимо, і я досаджу свій сад, для якого у мене заброньовано ще тридцять саджанців із Бахмута.

Ми обов’язково встигнемо все зробити вчасно і по сезону, і наша розсада не пропаде, і ми з мамою повернемося назад через усю країну на свій сумський город. Я вірю в це, мені твердо обіцяв чоловік що так і буде, нам це обіцяли наші найкращі у світі чоловіки, які ніколи не здаються.

Це допис моєї дочки:

Я наразі не в Києві. Недалеко від нього, але не в межах міста.
І, дивлячись на те, що відбувається зараз навколо мого дому, розумію, що вчинила правильно.

І я зараз в невеликому містечку поряд.
Була морально готова до того, що доведеться бігати і щось тут організовувати.
Ага, аж бігом.

Просто щоб ви розуміли - з 7 ранку тут вже все гуде.
Пакують мішками овочі, ковбаси, сало. Знаходять свій теплий одяг. Всі баби забули, що вони були хворі і повитягували свої аптечки. Таке відчуття, що вони грабунули лікарню перед цим. Це все мішками звозять до нової пошти і там вже думають, куди везти далі, по потребі.

Мою кров чекають тільки завтра, бронювати місце довелось за два дні до, та й то попросили прийти раніше запису, бо місцеві затопчуть.

Дядьки розбирають зброю. Вчора на всіх не вистачило, довозять зараз. Копають окопи. Створюють блок-пости і самі ж там стоять. Весь час.

Жінки в місцевих радах, культур центрах і т.д. готують їжу для своїх. І не тільки їжу.

Вночі все освітлення міста виключається.
В місті повна тиша,
І не дай Боже в цей час вилізти на вулицю.

І знаєте що?
Всі стараються. Чим можуть. Руки горять, совість горить. Більше, більше, ще більше. Дуже багато здорової злості.
Тут поряд головна траса.
І місто, як великий звір, зачаїлося.
Чекає.
Облизується.

А я більше ніколи не буду бурчати «та нащо ми стільки садимо на городі, хто то їсти буде?!»

Буде.
Всі вони садили для себе. Для своєї дитини. Для своїх внуків.

І, на всяк випадок, для ооон того хлопця за півтисячі кілометрів, який 5 хвилин тому підбив російський танк і тепер голодний до смерті.
Їж, чоловіче.
І йди вбивати.